Небіжка для ляльки - Олексій Щуров

– Ну? Почала з а, то кажи вже бе.

Зарозуміла манера з якою Ікол вимовив ці слова збентежила Ґейдвіг.

– … тебе, – тремтячим голосом відповіла вона.

Ікол холодно розсміявся. Від його сміху Ґейдвіг стало непереливки.

– До мене? – спитав він, прикидаючись здивованим. – Як цікавенно! Люблю циніків та цинічок. А ти знаєш що устав корпорації забороняє статтєві стосунки між її працівниками? Я ось роботу втрачати не хочу. А ти? Я високо оцінюю свою роботу і не бажаю жодного втручання навіть з боку моделей. Ти така ж сама. Тому ти тут залишишся. Навіть більше, у такому вигляді ти сьогодні вирушаєш до майстерні. Поживеш там декілька днів, призвичаїшся, а потім – працювати. За тобою спостерігатимуть цілодобово, тому не роби хибних кроків і вважай, що ти під захистом корпорації. Зверху сукні можеш вдягати щось тепле, але іміджу не змінювати протягом тижня. Такі умови пана В. Ти хочеш щось додати? Якщо ні, в мене до тебе осталось єдине запитання. Де нотатник?

– У бібліотеці на пюпітрі, – відповіла Ґейдвіг. Вона вирішила, що краще сказати правду.

– Тоді підеш до бібліотеки, візьмеш його з собою, та вчитимеш напам’ять кожну деталь, – відвинув вимоги Ікол. – Сам пан В через дев’ять діб буде тебе екзаменувати. Помилка хоча б у мікроскопічній деталі – і ніхто нічого не дасть за твоє життя. До бібліотеки підеш сама. Сама ж сюди і повернешся. Я чекатиму на тебе. Вихід звідси шукай сама.

Ґейдвіг не чекала такої зміни подій та відношення Ікола до неї. Вона могла зараз нагримати на нього, подряпати нігтями, але це нічого би не дало. Її єдиним шляхом залишитися у корпорації було виконання усіх вказівок Ікола. Вихід з гардеробної вона знайшла одразу – він був немов чорна дірка у темряві. Отже, Ґейдвіг повільно йшла по темному приміщенню, у якому не було жодної краплі світла. Вона вже призвичаїлася до дивного будинку, тому її шлях зараз був більш-менш впевнений, хоча її бентежило те, що кінця-краю йому не буде. Відчуття часу було втрачено, і Ґейдвіг мала покладатися тільки на свої інстинкти.

Несподівано вона послизнулася на рівному місці та поїхала униз немов по спіральній гірці в аквапарку – та впала з висоти на м’яку підлогу, яка чомусь нагадувала батут. Світла майже не було, але темний силует пюпітру Ґейдвіг бачила чітко. Вона підвелася, підійшла до нього, намацала нотатник, схопила його та штовхнула ногою двері, що легко відчинилися у такий саме прохід, яким вона потрапила до бібліотеки. Щось змусило Ґейдвіг зупинитися та відкрити нотатник. На першій сторінці під словом kuolema вона змогла побачити напівзатерті записи, які у такому світлі важко було розібрати. «ері …ук», «Летті…», ось дещо можна розібрати «Авг..а Міллер», мабуть Августа. Ґейдвіг закрила нотатник. Вона пам’ятала, що ніяких імен раніше тут не було і ці записи вона сприйняла як гру своєї уяви. «Все, пора до Ікола», – сказала вона собі і вирушила у темряву. Усе було таким як раніше, але хід чомусь завернув ліворуч і з темряви почали линути звуки. Ґейдвіг стало моторошно, на її чолі чомусь виступив піт, але іншого шляху не було і вона мала рушати уперед. Вона йшла так, немов підлога ось-ось з’їсть її. Звуки тим часом посилювалися та складалися у ненав’язливий мотив, що мала б співати домогосподарка, заклопотана у кухні готуванням їжі чи миттям посуду. Слів Ґейдвіг не могла розібрати, бо їх і не було. Несподівано для себе Ґейдвіг чомусь опинилася на кухні – надто ідеальної для такого будинку: усе було таким чистим, що ввижалося ілюзією. До неї спиною стояла жінка – середня на зріст, вбрана у звичайний одяг, поверх якого був рябий фартух. Саме вона щось підспівувала собі під ніс. Коли Ґейдвіг спробувала звернутися до неї, проте жінка нічого не відповіла і навіть не озирнулася. Тільки її спів став більш-менш розбірливим, бо перетворився на слова:

Мері тане, як струмок сплива.Летті вийшла – струм спалив до тлаАвгусту з млину камінь розмолов,А ким ти є, щоб надати кров?

І жінка озирнулася до Ґейдвіг. У правиці вона тримала величезний кухонний ніж, яким тільки що шинкувала капусту. Вона стояла спокійно, не роблячи жодного руху, і раптом Ґейдвіг помітила, що руки, ноги, тулуб та голова жінки під’єднані нитками до стелі, немов у театральної маріонетки. Саме таке враження вона і створювала, бо жодна частина її тіла не була справжньою. З якого матеріалу – неважливо, але Ґейдвіг ледве не знудило і вона кинулася назад у пітьму коридору, намагаючись не чути знову і знову ту пісню, що клаптиками засіла у її голові.

Також несподівано для себе вона опинилася у гардеробній, де на неї чекав Ікол. Він підійшов до неї обняв та тихо спитав:

– Нотатник у тебе?

Ґейдвіг тільки кивнула головою у відповідь.

– От і добре. Більше ти нічого не бачила?

– Ні, – твердим голосом відповіла Ґейдвіг, що бути переконливою.

Цього разу, на її думку, Ікол купився. А те що бачила – звичайне марення.

– Ти дуже швидко повернулася. Це добре. Автівка чекає нас, їдемо до міста. Там буде твоя майстерня. Тобі сподобається, – таким же пестливим тоном повідомив Ікол. – Готова?

– Звісно, готова, – відповіла Ґейдвіг.

– Тоді рушаємо. Усе готово для переїзду, твої речі спаковано і нам залишається тільки покинути цей будинок. Ти нічого ще не хочеш мені сказати, Ґейдвіг?

– Ні. Я вже усе сказала.

– От і добре. Вирушаємо.

***

Автівка зупинилася біля пішохідної зони старого міста з його вузькими вуличками та старими будинками, найвищі з яких були трьоповерховими. Ґейдвіг зробила невдоволену гримасу, на що Ікол не звернув уваги. Він відчинив дверцята та подав Ґейдвіг руку, щоб допомогти їй вийти.

– Мені йти пішки у такому вигляді? – сердито спитала вона. – На мене вказуватимуть як на божевільну.

– А ти забула, що маєш забезпечувати піар свого бренду? – відповів Ікол. – У такому вигляді ти ходитимеш до іспиту, а хто звертатиме тут на тебе увагу, якщо ти будеш серед тобі подібних?

– Я вимагаю гідних умов: душ, туалет, каналізацію, газ, електрику, джакузі, нормальне помешкання без усього того начиння!!!!! Я від нього втомилася, – крикнула Ґейдвіг сидячи в автівці.

– Його і не буде, – заспокоїв Ікол. – Умови усі пристойні, незважаючи на старовинний будинок. Задоволена?

– Так, і якщо мені доведеться ходити у такому вигляді, я згодна на будь-що.

Повільно Ґейдвіг подала Іколові руку та покинула автівку. Поверх сукні на неї було надіто теплий плащ, бо зима вирішила скоротити осінь на місяць. Ікол на відміну від неї був одягнутий у легке пальто та зовсім не боявся холоду, неначе омивався ним. Холод був його стихією, Ґейдвіг це відзначила для себе. І холод був у нього в крові.

– Так ми йдемо? – спитала вона.

Ікол не відповідав. Він насолоджувався вітрами, що кружляли над королівським пагорбом, а його золотаве волосся наче було їх продовженням. Нарешті він звернув увагу на Ґейдвіг, яка мерзла.

– Йдемо, – весело сказав він, вказуючи тростиною униз, куди бігли будинки.

Хоча на Ґейдвіг і озиралися поодинокі перехожі, потроху вона звикла до їх уваги і скоро перестала цуратися свого вигляду. Більш того, вона відчувала, як зростає її впевненість у своїх силах та можливостях. Вона казала собі: «Озирайтесь, ви бачите мене зараз таку, а що буде через декілька днів? Я дуже скоро буду панувати над вашими думками та можливостями купувати мої вироби. Я досягну цього завдяки своєму таланту, бо я вище од вас – сірих та буденних пацюків». Їй було приємно ступати по ожеледі на бруківці, спостерігати, як дрібний сніг починає вкривати плечі Ікола, та видихати з рота теплу пару. Униз, униз, униз по королівському пагорбу пролягав їх шлях – і старовинні будинки, з труб яких підіймався дим, вже не здавалися Ґейдвіг атавізмом у сучасному світі: вона кинула його та потрапила в місце, що належало минулому. Вона трохи зупинилася та оглянулася. У напівсвітлі височили шпили готичного собору, осяяні холодним сонцем, у світлі якого вони казали не про піднесення, а про падіння, та що з того було Ґейдвіг, бо вона була щасливою у ці короткі хвилини і усі інші речі були зайвими. Вона поклала руку Іколу на плече та розсміялася дрібним сміхом, що розколовся на тисячі крижинок у морозному повітрі.

– Не час, – намагався поставити її на місце Ікол, хоча не приховував, що йому було насправді приємно. – Багато хто нас зараз чекає на місці.

Та хіба Ґейдвіг його чула? Зараз якась корпорація була для неї неважлива: вона була щаслива по-справжньому. Сторонні могли би подумати, що у цю мить якась божевільна з розмальованим обличчям без причини стрибає навколо молодика та намагається почепитися йому на шию. І були би недалекі від істини, вважаючи, що вона досягла свого, бо Ікол узяв її під лікоть та повів далі униз вулицею. Оминувши чумний стовп, вони звернули ліворуч та спустилися по сходах вже вкритих снігом та пожовклим листям з небагатьох дерев, що зростали по обидві боки. І нікого більше, крім них самих, тут не було. Ґейдвіг поглянула на Ікола, ставлячи німе запитання: «Ми прийшли?»